Концерт для гітари у творчості британських композиторів другої половини ХХ століття : жанрово-стильовий вимір

Abstract

Дисертацію присвячено вивченню ролі британських композиторів другої половини ХХ століття в процесах оновлення гітарного концерту в контексті творчих тенденцій часу, виявленню специфіки їх авторської манери, невід’ємної від національного стилю, в умовах жанрового канону. ХХ століття відіграє надважливу роль у становленні класичної гітари як самодостатнього професійного інструмента академічної музики, будучи позначене формуванням нового, сучасного репертуару, в якому саме гітарний концерт стає головним атрибутом досконалості жанрової системи гітарної музики. Після класичного етапу у розвитку гітарного концерту, що хронологічно припадає на часи раннього романтизму, подальших часів кризи (з середини ХІХ до початку ХХ століття), його відродження починається з 1930-х років, супроводжуючись високим рівнем активності у виконавській (А. Сеговія) та композиторській сферах. Необхідність перегляду сталих канонів у гітарній сфері, її системного оновлення з метою подальшого закріплення гітари в академічній традиції, пояснює факт залучення до написання концертів композиторів-не гітаристів, активного включення гітарної музики і концерту, зокрема, до музичних експериментів авангардної спрямованості та всіх інших творчих новацій ХХ століття. Важливу роль у формуванні професійного гітарного репертуару другої половини ХХ-го століття на тлі динаміки зростання популярності гітарного концерту, гострої потреби у зразках новітньої музики відіграє творчість британських композиторів, чиї твори малої та великої форми й досі залишаються поза широкою увагою українських дослідників та виконавців. Це обумовило звернення у дослідженні до розкриття жанрово-стильової специфіки гітарних концертів Малькольма Арнольда, Леннокса Берклі, Річарда Родні Беннетта – представників академічного напрямку британської музики, що дозволяє осягнути не тільки масштаби сформованої до другої половини ХХ століття гітарної традиції, а і шляхи її подальшої трансформації.The dissertation is devoted to the study of the role of British composers of the second half of the twentieth century in the process of renewing the guitar concerto within the context of the artistic trends of the period. It aims to identify the distinctive features of their individual compositional styles, inseparable from the national musical tradition, as manifested within the framework of the genre canon. The twentieth century plays a pivotal role in establishing the classical guitar as a fully-fledged professional instrument of the classical music tradition. This period was marked by the emergence of a new and modern repertoire, in which the guitar concerto became the principal marker of the maturity and completeness of the genre system of guitar music. Following the classical stage in the development of the guitar concerto, chronologically associated with the Early Romantic period, and the subsequent period of decline extending from the mid-nineteenth to the early twentieth century, the genre experienced a revival beginning in the 1930s. This revival was accompanied by an unprecedented level of activity in both performance, particularly through the work of Andrés Segovia, and composition. The need to revise established conventions within the guitar tradition and to systematically renew its artistic and technical foundations in order to further consolidate the guitar's position within the academic tradition accounts for the involvement of non-guitarist composers in the creation of concertos. It also explains the active incorporation of guitar music, and the guitar concerto in particular, into avant-garde musical experimentation and the broader creative innovations of the twentieth century. Against the backdrop of the growing popularity of the guitar concerto and the increasing demand for contemporary repertoire, the works of British composers played a significant role in shaping the professional guitar repertoire of the second half of the twentieth century. Yet, their compositions, both large- and small-scale, have remained largely outside the scope of Ukrainian scholarly and performing practice. This circumstance has prompted the present study to examine the genre and stylistic characteristics of the guitar concertos by Malcolm Arnold, Lennox Berkeley, and Richard Rodney Bennett – representatives of the academic strand of British music. Such an approach makes it possible not only to comprehend the scope of the guitar tradition as it had developed by the second half of the twentieth century, but also to identify the directions of its subsequent transformation.