Модуси скрипкової віртуозності у мистецтві ХІХ сторіччя

Abstract

Дослідження присвячене осмисленню каприсів Жака-Фереоля Мазаса в контексті формування феномену скрипкової віртуозності доби романтизму. У фокусі перебуває не лише технічна складова етюдного жанру, а й виявлення модусів – характерних способів прояву виконавської майстерності, які поєднують технічну довершеність із музичною образністю, риторикою та інтерпретаційною свободою. У XIX столітті скрипкова віртуозність набула виняткового статусу, розвиваючись у різноманітних художніх і соціокультурних площинах – від публічних концертів до педагогічної практики. Віртуоз став не лише віртуозом техніки, а й носієм ідеалу артистизму, емоційності та виразної інтонації. Водночас віртуозність не обмежується демонстративною складністю. У цьому дослідженні запропоновано розглядати її як систему виконавських параметрів, у якій технічна складність є лише одним із шарів. Поняття «модусу віртуозності» запроваджується як аналітичний інструмент, що дозволяє ідентифікувати стійкі функціональні конфігурації, наприклад, артикуляційну мобільність, позиційне мислення, інтонаційну пластичність, сценічну емоційність. Такий підхід дозволяє поєднати історико-естетичну перспективу з актуальними виконавськими і педагогічними потребами.

The research focuses on the caprices by Jacques-Féréol Mazas in the context of the formation of violin virtuosity as an artistic phenomenon of the Romantic era. The study goes beyond the technical dimension of the etude genre to explore «modes» – distinctive patterns of performing mastery that combine technical perfection with musical imagery, rhetorical expressiveness, and interpretative freedom. In the 19th century, violin virtuosity attained exceptional status, evolving across various artistic and sociocultural domains – from concert performance to pedagogical practice. The virtuoso became not only a master of technique, but also a bearer of artistic ideals, emotional expressivity, and musical intonation. Virtuosity, however, is not confined to external complexity. This research proposes to understand it as a system of performative parameters, where technique is only one layer among many. The notion of a «mode of virtuosity» is introduced as an analytical tool for identifying stable functional configurations such as articulatory mobility, positional fluency, intonational plasticity, and stage expressiveness. This approach connects the historical and aesthetic perspective with contemporary artistic and pedagogical challenges.