До питання про інтермедіальність нарису "Голосні струни" Лесі Українки

Abstract

Осмислити текст нарису Лесі Українки «Голосні струни» як оригінального експерименту дозволяє інтермедіальний підхід. Новизна дослідження полягає в розгляді композиції нарису як сонатної форми (сонатного allegro). Як і в сонатній формі, в «Голосних струнах» можна виділити три частини – експозицію, розробку і репризу. Причому експозиції передує вступ, який дозволяє письменниці розкрити основні риси портрета і характеру головної героїні, Насті Гриценко. В експозиції нарису, як і в сонатній формі, чітко представлено чотири партії: «головна», яка пов'язана з музикою, на що вказує і назва твору, і бюсти Бетховена і Шопена в Настиному будинку, «сполучна», в якій з'являється ім'я коханої Павла, брата Насті, «побічна», в основі якої лежить мотив листа, отриманого дівчиною від Богдана, і «заключна», в якій розкривається любов Павла до Олесі. Як і в розробці сонатної форми, в нарисі можна виділити короткий вступний розділ, власне розробку і предикт. Причому в перших розділах домінує мотив листа «побічної» партії, який то примушує Настю прислухатися до голосу своєї любові до Богдана, то викликає спогади про зустрічі з ним з самого їх початку. Окрім цього, в розробці Леся Українка активно звертається до алюзій і ремінісценцій, що пропонують читачеві «пригадати» широке коло творів світової класичної літератури і музики. Такий інтертекст дозволяє письменниці розкрити багатий духовний світ Насті. У репризі провідну роль займають «сполучна» і «головна» партії, які ґрунтуються відповідно на виконанні Олесею «Бажання» Шопена і Настею – третьої частини сонати Бетховена № 17, оскільки «побічна» повністю вичерпала себе в розробці. Для розкриття складної гами почуттів Насті Леся Українка звертається до музичного екфразиса. Останні рядки нарису можна інтерпретувати і як повний крах надій героїні, і як катарсис, який вона переживає. В той же час щасливий Павло не здатний допомогти сестрі. Очевидно, що крізь «заключну» партію проступає філософський висновок самої Лесі Українки – життя сповнене діалектичних протиріч. В цілому нарис можна розглядати і як неоміфологічний текст, в якому письменниця вміло грає «різноманітними традиціями» (З. Мінц).