Феномен глобалізації як глибини невизначеностей

Abstract

Актуальність. У статті розкривається проблематика рефлексії феномену «глобалізація» у поліваріативних аспектах існування суб’єкта, соціуму, мікросистеми та макросистеми. Мета – виявити передумови суперечностей сучасної світосистеми щодо низки гуманітарних експлікацій, таких як «страх перед складним»; відчуженість через річ (несамодостатність/самодостатність); вижити чи здійснитися; феодалізм чи демократія. Методи. Екстенсивне зростання темпової та кількісної експонент сучасної світосистеми на шкоду якісної можуть привести до стандартизації різноманітності, лімітуючої командно-розподільчої практиці, але вже в рамках не однієї держави, а світової системи загалом. Результати дослідження. Пересічність (неунікальність) сучасної речі (масове виробництво) знеособлює і її власника, провокуючи помилкове відчуття самодостатності індивіда-монади в оточенні безликих артефактів цивілізації. Незважаючи на катастрофічне різноманіття, сучасний ринок виступає як потужна тоталітарна самодостатня система, котра всебічно переважає людину. Створюючи помилковий образ самостійного агенту ринкових відносин, сучасна економічна система насправді перетворює нас на напівсліпих напів-рабів маркетингу і реклами, вміло маніпулюючи споживчою психологією, але, що найнебезпечніше – цей принцип проник і в політичну сферу у вигляді політтехнологій і політичного менеджменту, відводячи виборцю роль простого статиста у дії із заздалегідь вирішеним результатом. Сучасний світ – це царство das Man (безособового «вони»), що підкоряється дедалі більш більш сильним правилам нормування наростаючого темпу-кількості. «Заклопотані миттєвими потребами, ми розуміємо себе в термінах того, що визначено через успіх і невдачі, можливість втілення і нездійсненність в побуті». Неаутентичний Dasein «перебуває при речах, грузне у самому собі та, залучаючи речі у теперішнє, дозволяє речам захопити себе за собою», внаслідок чого «у собі втрачається так, що колишнє перетворюється в забудькуватість, а майбутнє – в очікування безпосереднього настання». «Становлення справжнім» зберігає тільки те, що доречно у поточному контексті, воно просто чекає результатів, наше повсякденне життя стиснуте у послідовність епізодів простого функціонування або «проживання», «одну прокляту справу після іншої». Цілі, заради яких варто жити, виглядають як зумовлені. Життя відбувається, за термінологією Аристотеля, швидше як teсhne, ніж як praxis: це питання «виробництва», яке має свою мету поза самого себе, ніж «діяльності», чия мета виникає сама по собі і, таким чином, є внутрішньою для практики.