Міжпоколінний діахронний зв'язок як комунікативний дискурс у фольклорній традиції Слобідської України

Abstract

Механізм міжпоколінного діахронного зв’язку виконує комунікативну функцію збереження етнокультурної інформації, надзвичайно важливу для відтворення фольклорних жанрів. Динамічне ХХ століття внесло корективи в існування традиції, зокрема й на Слобожанщини, адже ни щення інститу цій моноцентричного сільського середовища позначилось на способах функціонування автентичного фольклору, призводячи до руйнації певних жанрів і обрядовості, переходу їх з активної форми в пасивну, а надалі й в штучну площину побутування. Метою статті було позначити, які ланки колись могутнього ланцюга «цивільної куль тури» пошкоджені, і що саме ці пошкодження спричинило. Матеріалом для аналізу стали спогади літніх людей – свідків суспільних змін на Харківщині у 1920–50 рр., а також документальні дані. Сучасні «функціональні» методи – розробка соціологічних анкет, залучення матеріалів власних експедиційних розвідок дозволили створити фактологічну базу дослідження та визначили його наукову новизну. Отже, свідчення найстаршого покоління носіїв традиції показали вражаючі на слідки штучної трансформації суспільства 1920–30 рр., яка передбачала не тільки нищення фольклору як типу культури і порушення шляхів між поколінної комунікації в межах цілісної суспільної свідомості, але й побудову нового соціокультурного утворення – “паралельної культури” клуб них установ, яка транслювалась не діахронно, по горизонталі, як прийнято в усній традиції моноцентричного соціуму, а імперативно-ієрархічно, вертикально, згідно директивам «згори». В умовах забуття звичаїв та штучного розриву зв’язку поколінь комунікативний дискурс має бути регулятором усвідомлення смислів, які б однаково оцінювались спільнотою та могли б стати корегуючим фактором всередині неї.