Твори Й. С. Баха у фортепіанних транскрипціях В. Кемпфа (Сіціліана з флейтової сонати № 2/BWV 1031)

Abstract

Вільгельм Кемпф (1895–1991) – один з найвідоміших німецьких піаністів і композиторів ХХ століття. Передусім відомий виконанням фортепіанних сонат Л. ван Бетовена та Ф. Шуберта, він також свого часу виконував твори інших романтичних композиторів – Ф. Ліста, Ф. Шопена, Р. Шумана, Й. Брамса, і безумовно були в його репертуарі й твори Й. С. Баха. Постать Вільгельма Кемпфа і його багатогранний творчий доробок є недостатньо вивченими в українському музикознавстві, тож потребують більш пильної уваги, особливо в плані дослідження його композиторської спадщини та проблематики виконавського стилю. Важливим кроком у напрямку реалізації цього завдання є розгляд фортепіанної транскрипції Сіціліани з флейтової сонати № 2 / BWV 1031 Й. С. Баха – В. Кемпфа у композиційному та інтерпретаційному аспектах. Мета роботи – проналізувати фортепіанну транскрипцію В. Кемпфа Сіціліани з флейтової сонати № 2 / BWV 1031 Й. С. Баха у композиційному та інтерпретаційному аспектах. Методологія. У роботі використано методи інтонаційного, композиційного, інтерпретаційного аналізу, спостереження, порівняння, узагальнення. Наукова новизна дослідження визначається його абсолютно новітньою, хоча й водночас дуже актуальною проблематикою (вивчення зазначеної проблеми ніколи не проводилося, хоча воно має велике значення для українського фортепіанного виконавства). Висновки. Аналіз транскрипції Сіціліани продемонстрував вірність В. Кемпфа таким базовим для нього принципам транскрибування як: 1) точне збереження музичного тексту оригіналу, зокрема, проведення мелодії у верхньому голосі та збереження акомпануючих фігурацій середини; 2) тонку адаптацію супроводу до специфіки фортепіанного виконавства; 3) створення глибокого басу, що наслідує органні звучання; 4) орієнтацію на камерний та медитативний характер трактування художнього образу. Доведено, що виконавські інтерпретації Сіціліани В. Кемпфом та піаністами наступних поколінь виступають продовженням традицій німецького романтичного піанізму, що підтверджує їхня концептуальна суб’єктивність, діалогічність та одухотвореність, зреалізовані за допомогою гнучкості ритмотемпових характеристик, динамічності фразування та його підкреслено вокального походження як одного з набільш переконливих свідчень «живої» природи художнього образу твору.