Вистави ХДАУДТ ім. Т. Шевченка 1970-1990-х років за п'єсами М. Куліша як поодинокі спроби самоідентифікації українського театру в часи вагомих суспільних змін

Abstract

В історії Харківського державного академічного українського драматичного театру (ХДАУДТ) ім. Т. Г. Шевченка вистави за творами М. Куліша відіграли роль знакових подій різних політичних діб. Першою ‟постреабілітаційною” виставою за М. Кулішем стала ‟Патетична соната” Б. Мешкіса (1972). Ця робота у ‟застійні” часи мала особливу поетичну звукосферу, що виокремлювала лексику твору М. Куліша з творів тогочасних радянських авторів. Вистава ‟Отак загинув Гуска” режисера О. Аркадіна-Школьника (1985) відображала тенденцію певного міщанського плазування українського театру перед ‟великою російською культурою” ‒ всі романси у ній співали російською. Постановка ‟Мина Мазайло” режисерів О. Біляцького та А. Стародуба (1989) відіграла найпомітнішу роль в історії сценічних прочитань творів М. Куліша на сцені Театру ім. Т. Г. Шевченка. Суспільний вектор її спрямованості збігся із тенденцією реабілітації мистецьких ідей репресованих радянських діячів у добу ‟перебудови”, а яскраво лицедійська ансамблева культура зафіксувала бажання задіяних у ній молодих акторів, учнів О. Біляцького, поборотися зі стереотипом ‟соцреалістичного театру”. Експериментальну ‟Маклену Грасу” (1993) С. Пасічника виконували лише чотири актори, вона відобразила складні рефлексії митця з приводу 70-річної історії України-Маклени, яка дозволила себе ошукати політикам. Найсуперечливішою, такою, що ніби не мала конкретної ідеї, була вистава ‟Реформатор” (за трагедійним твором ‟Народний Малахій”) М. Яремківа (2003). Прем’єрі ‟Маклени Граси” С. Пасічника (2022) на основній сцені театру завадило повномасштабне вторгнення армії рф, проте сенси цієї вистави виникали саме під впливом тривожних передчуттів попередніх місяців і наразі були оприявнені на двох генеральних репетиціях.