Соната для тромбона і фортепіано в трьох частинах О. Похило як концертно-камерний цикл у традиціях харківської композиторської школи

Abstract

У статті здійснено комплексний жанрово-стильовий і виконавський аналіз Сонати для тромбона і фортепіано в трьох частинах О. Похило як зразка концертно-камерного циклу в традиціях харківської композиторської школи. Актуальність дослідження зумовлена зростанням інтересу до сучасного українського репертуару для мідних духових інструментів, а також недостатньою розробленістю спеціальних аналітичних розвідок, присвячених саме цьому твору. Соната розглядається в контексті еволюції камерно-інструментального жанру та трансформації неокласицистської моделі у творчості композиторів кінця ХХ – початку ХХІ століть. Метою статті є виявлення особливостей концертно-камерного трактування сонатного циклу в зазначеному творі, аналіз його драматургії, тематизму, фактурної та тембрової організації, а також окреслення основних виконавських викликів тромбонової партії. Методологія дослідження поєднує історико-стильовий, жанрово-стильовий, структурно-функціональний та інтонаційний підходи з фактурно-тембровим і виконавсько-інтерпретаційним аналізом, орієнтованим на концепцію «емоційної програми» музичного твору. У ході аналізу встановлено, що Соната О. Похило репрезентує синтез барокових, класико-романтичних і неокласицистських моделей формотворення, поєднуючи концертно-симфонічну масштабність із камерною інтимністю висловлювання. Тричастинна структура циклу виявляє ознаки сонатної логіки з індивідуально трансформованими формами (неповна сонатна форма, вільна «трифазна» організація, рондо-соната), систему лейттематичних зв’язків та наскрізну інтонаційну драматургію. Особливу роль відіграє монологічно-декламаційна лейттема, що формує смисловий каркас усього циклу та забезпечує внутрішню цілісність композиції. Підкреслено значення темброво-фактурної взаємодії тромбона і фортепіано, де реалізується принцип паритетного діалогу та постійного функціонального «перемикання» партій. Концертність виявляється у змагальній драматургії й масштабності кульмінацій, тоді як камерність – у ліричній зосередженості, тонкій артикуляційній диференціації та психологічній глибині образів. Тромбонова партія поєднує декламаційно-речитативний і кантиленний модуси, вимагаючи від виконавця гнучкої артикуляційної системи, продуманого дихання, тембрової пластики й створення цілісної інтерпретаційної концепції. Доведено, що Соната О. Похило органічно вбудована в традиції харківської композиторської школи, яка послідовно розробляє репертуар для мідних духових інструментів та утверджує тромбон як повноправного носія складної образно-драматургічної програми. Твір постає важливим етапом еволюції українського тромбонового мистецтва початку ХХІ століття, поєднуючи спадкоємність традиції з актуальними художніми пошуками сучасності.